На Київ, братове!..
Снилось мені... ах, чому лише снилось? –
що тяжко в боях ми втомились,
рани боліли, не зводились руки,
і тішився ворог, і крякали круки...
– Здавайтесь, – кричали, – все “дно ми поборем!
Тоді не благайте – як візьмем на муки!..
(рани боліли, не зводились руки...)
– Невже ж свою землю ми осоромим?
– спитав нас отаман, здавалося ж – предки...
Й запахли нам битви далекі, –
і крикнули разом – аж ворог затрясся:
– Козацькі нащадки не вміють здаваться!
І з новою силою стисли ми зброю
і стали із ворогом мужньо до бою.
– Криця ламалась, топились рушниці
і руки горіли, кривавились лиця
і падали коні, і рвались ґранати,
і плутались в кишках скривавлені ноги...
Та ми не спинялись, не сміли спинятись,
бо ж встала над нами зоря перемоги!
– На Київ, на Київ йдемо ми, братове,
доволі рабами жить в рідному краї...
Витремо ж руки від чорної крові,
– сьогодні нас Київ стрічав!
А в Києві дзвони, немов ошалілі,
над Києвом радість пісні колисає
(доволі рабами жить в рідному краї!..)
Отаман спинивсь. Огляда полки смілі. –
– Не дармо, хлоп’ята, хоробро ми бились,
– сьогодні нас Київ стрічає...
Так снилось мені... ах чому лише снилось?
Віщі, нині, слова призабутого та невмирущого українця - Олеся Весняного - https://sites.google.com/site/xatachytalnya1/pismenniki-prikarpatta/oles-vesnanij